Таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал, а також оформлення роботи будуть доступні після завантаження реферату (скачати реферат)

Займенник. Займенникові слова у словосполученнях

Курсова робота з української мови

ЗМІСТ

Вступ
Розділ 1. Теоретичні аспекти займенникових слів
1.1. Загальна характеристика займенника як частини мови
1.2. Морфологічні категорії займенника
1.3. Синтаксичні властивості займенників
Розділ 2. Функції займенникових слів у словосполученнях
2.1. Словосполучення як не комунікативна синтаксична одиниця
2.2. Типи синтаксичних словосполучень за будовою
2.3. Займенникові слова у словосполученнях
Висновки
Список використаної літератури
Обсяг курсової роботи - 32 сторінки

«СКАЧАТИ_РОБОТУ»

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАЙМЕННИКОВИХ СЛІВ

1.1. Загальна характеристика займенника як частини мови

У європейській традиції ще з давньогрецьких часів від Аполлонія Діскола (II ст.) займенник розглядають як самостійну частину мови (0. Шахматов, Л. Булаховський та ін.). На основі семантико-граматичної подібності до інших частин мови займенники поділяють на іменникові (я, ти, він), прикметникові (наш, свій, твій), числівникові (кільканадцять, стільки), прислівникові (там, тут, тоді).
Особливу позицію займав В. Виноградов. Як і О. Потебня, він вважав, що давні вказівні слова були займенниками і мали всі ознаки самостійної частини мови. Але в процесі еволюції граматичної будови більшість із них злилася з дієсловами, іменниками, прикметниками, прислівниками, сполучниками, частками, а деякі перетворилися на прислівники й частки. І лише невелика кількість іменникових займенників (за словами В. Виноградова, «граматичних пережитків займенників як особливої частини мови»), які вказують на особу або предмет, збереглася як самостійна частина мови. До них він відніс іменникові займенники я, ти, він, вона, воно, вони, ми, ви, себе, хто, що, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, ніхто, ніщо, дехто, дещо та ін., назвавши їх предметно-особовими.
Погляд В. Виноградова, який розвинув окрему думку О. Потебні, знайшов відображення у фундаментальних працях, зокрема в «Русской грамматике» (1980).

Займенник — самостійна частина мови, яка не називає предмети, ознаки чи обставини, а лише вказує на них.
На питання про семантику займенників існують різні погляди. Окремі лінгвісти вважають займенники формальними словами без лексико-семантичних ознак і лексичного значення. О. Пєшковський, наприклад, зазначав, що займенники позбавлені предметного значення і мають лише формальне значення. На думку О. Потебні, серед займенників є слова предметні, конкретні, предметно-формальні (той, цей) і суто формальні (я, ти). Тому він, хоч і не вважав займенник самостійною частиною мови, відносив його до своєрідного лексико-семантичного типу слів, які можна класифікувати за значенням на певні лексико семантичні групи.

Визначальною особливістю семантики займенників є її абстрактний характер. Займенникам властива невизначеність предметного значення кореня, відсутність номінативних відношень, надзвичайно широке і загальне значення, що й формує абстрактний характер їх семантики.
Якщо в займеннику абстрактність зникає, то, як вважає О. Пєшковський, займенник переходить в іншу частину мови: ти — тикати, ви — викати, так - потакати, я — якати, наш — нашенський, ваш — вашець (Ваша милість).
Категоріальним значенням займенника є не назва предмета, ознаки, обставини (номінація), а вказівка на них (дейксис).

Традиційне визначення займенника як замінника імені, що започатковане ще греко-римською граматикою, є калькою латинського терміна рrоnоmеn «замість імені». Його неточність зауважили російські граматисти ще в першій половині XIX ст. Герасим Павський (1787—1863) писав, що займенники не заступають імен, а лише вказують, натякають на них: «Як номер чи заголовок книги не може заступити місце самої книги, точно так і займенник не заступає місця імені». О. Пєшковський наголошував, що займенник завжди означає одне й те ж і при тому таке, чого ніяким іншим словом не висловиш. У тексті Зима люта. Вона хоче всіх холодом заморозити не можна встановити, який іменник замінюється займенником всіх, а займенник вона тут не можна замінити іменником зима. Отже, займенник не є замінником чи заміщувачем (еквівалентом, субститутивом) імені, він лише вказує на іменник, прикметник, числівник.

1.2. Морфологічні категорії займенника

Займенник має чотири морфологічні категорії: категорію істоти/неістоти, категорію роду, категорію числа, категорію відмінка.
Категорія істоти/неістоти займенників. її мають іменникові, прикметникові й числівникові займенники (крім мало).
Усі прикметникові і числівникові займенники (стільки, скільки, багато), крім мало, мають синтаксичну категорію істоти/неістоти.
Якщо займенники позначають істотові іменники, то в них збігаються закінчення родового і знахідного відмінків (немає інших спортсменів — бачу наших спортсменів) якщо вони позначають неістотові іменники, то збігаються закінчення називного і знахідного відмінків (стоїть наш віз — немає нашого воза — бачу наш віз).

Іменникові займенники за істотовою/неістотовою ознакою поділяють на такі групи:
— займенники, які вказують тільки на неістоту: що, що-небудь, будь-що, казна-що, дещо, нічого, щось, ніщо (займенник що і його похідні);
— займенники, які вказують тільки на істоту: я, ти, ми, ви, хто, хтось, хто-небудь, будь-хто, казна-хто, дехто, нікого, ніхто (займенник хто і його похідні);
— займенники, які можуть вказувати і на істоту, і на неістоту: він, вона, воно, себе. В їх семантико-граматичній структурі істотові і неістотові ознаки нерозчленовані (синкретичні), тому категорія істоти/неістоти в них визначається контекстом (має контекстуальний характер): Вічний революціонер!.. Він живе, він ще не вмер! (І. Франко); А молодість не вернеться, не вернеться вона (Л. Глібов). Це займенники з синкретичними грамемами істоти/неістоти.

Прислівникові займенники не мають категорії істоти/неістоти, оскільки вони не вказують на предметність.
Категорія роду займенника. Усі прикметникові займенники (чий, чия, чиє; котрий, котра, котре; такий, така, таке; цей, ця, це; той, та, те та ін.) мають чоловічий, жіночий і середній рід. Іменникові займенники він, хтось, хто-небудь, будь-хто, дехто, ніхто мають лише чоловічий рід; вона — лише жіночий; а займенники воно, що, щось, що-небудь, будь-що, дещо, ніщо — лише середній рід.

Нерозчленовану, синкретичну категорію роду, яка виявляється в контексті, мають:
— іменникові особові займенники я, ти: Сонечко! Ми вже знаєм, ти було за гаєм. Розкажи тепер нам, що ти бачило там (Нар. творчість); Я бачив, як вітер березу зломив (Нар. творчість); Доню моя, що ти наробила (Т. Шевченко);
— зворотний займенник себе: Той сам себе губить (Т. Шевченко); Нехай, кажуть, гине ледача дитина, коли не зуміла себе шанувать (Т. Шевченко); Шануй себе молоду; Шануй себе молодого;
— запитально-відносний займенник хто: Хто з вас друкарка?; Хто ти така?; Хто ти такий?; Хто ти таке?;
— заперечні займенники нікого, нічого: 3 цих хлопців нікого призначити тренером; Нікого було видати заміж. Отже, це займенники з синкретичними грамемами чоловічого, жіночого і середнього роду. Не мають категорії роду:
— прислівникові займенники тут, там, туди, сюди, коли і под., оскільки вони не вказують на предметність;
— числівникові займенники стільки, скільки, багато, кільканадцять і под., які мають парадигму тільки множини;
— іменникові займенники ми, ви, тому що мають парадигму тільки множини.

Категорія числа займенників.
За відношенням до категорії числа займенники поділяють на кілька груп:
— лексеми, що не мають категорії числа. До них належать прислівникові займенники куди, туди, сюди, там, тут, коли і под.;
— лексеми, які змінюються за числами відповідно до числової форми означуваних іменників. Вони об'єднують іменникові займенники він, вона, воно — вони та всі прикметникові займенники: присвійні (наш — наші, мій — мої, твій — твої); вказівні (цей — ці, той — ті); означальні (кожний — кожні, всякий — всякі); питально-відносні (який — які, котрий — котрі); заперечні (ніякий — ніякі, нічий — нічиї); неозначені (будь-який — будь-які, який-не-будь — які-небудь);
— лексеми, що вказують на однину і множину. До цієї групи належить зворотний займенник себе і відносно-питальний хто: Студент побачив себе в іншому світлі; Студенти побачили себе в іншому світлі; Хто це такий?; Хто це такі?;
— лексеми, які вказують тільки на однину. До них належать іменникові займенники (я, ти), питально-відносний (що), неозначені (хтось, щось, будь-хто, будь-що), заперечні (ніхто, ніщо);
— лексеми, які вказують тільки на множину. Цю групу становлять іменникові займенники (ми, ви) та числівникові (кілька, скільки, кільканадцять).

Займенники ми, ви мають і форму множини, і значення множини. За формою вони подібні до іменників: закінчення -и є формантом називного відмінка множини іменників(рук-и, парт-и, зошит-и). За змістом значення множини іменників і значення множини займенників ми, ви суттєво відрізняються. У іменників зміст множини зводиться до поняття «багато» того, що названо одниною: журнал (однина) журнали (множина, тобто багато журналів). У займенників ми, ви форма множини не має значення «багато мовців» (я — ми) чи «багато слухачів» (ти — ви), лексеми ми, ви не є множинною формою до лексем я, ти. Займенник ми означає: співрозмовник (один або кілька), відсутній (один або кілька) і мовець (один), напр.: Влітку ми поїдемо на екскурсію (сказав учитель своїм учням); співрозмовник (один) і мовець (один), напр.: Ми підемо до лікаря (каже мама синові). Займенник ви означає: співрозмовник (один або кілька) і відсутній (один або кілька), напр.: Ви будете складати екзамени; кілька співрозмовників (без відсутніх), напр.: Ви мийте руки, а я приготую сніданок.

Категорія відмінка займенників.
Категорія відмінка у займенників неоднорідна, оскільки:
— серед займенників є невідмінювані (мають нульову парадигму). До них належать прислівникові займенники (коли, куди, туди, там, де та ін.) і числівникові займенники (мало (книг), немало, замало, чимало);
— група займенників має синтаксичну парадигму прикметникового типу, тобто в них відмінкові форми узгоджуються з відмінковою формою іменника. До таких належать прикметникові (твій, мій, свій, наш, ваш, той, цей) та числівникові (скількох, багатьох) займенники в непрямих відмінках;
— існують займенники, які мають морфологічну парадигму іменникового типу, зумовлену семантикою дієслова чи віддієслівних іменників, що керують відповідними займенниками. До них належать іменникові займенники (я, ти, він, ми, ви, вони, себе, хто, що, хтось, ніхто); числівникові в називному та знахідному відмінках (кілька зошитів, кільканадцять);
— окремі займенники мають дефектну (неповну) парадигму: не мають форм називного відмінка займенники себе, нікого в значенні «немає кого», нічого в значенні «немає чого», пор.: нікого, нікому, ніким — ніхто, нікого, нікому, ніким, на нікому;
— деякі займенники, на відміну від іменників, прикметників і числівників, мають розірвані словоформи (ні за що, ні до кого, ні з ким, ні на чийому, ні на що); лише займенникові закінчення: -є в родовому і знахідному відмінках (себе, тебе, мене); -ас у родовому і знахідному відмінках (нас, вас); -и в називному відмінку однини (ти). Це займенниковий тип відмінкових грамем;
— серед займенників є такі, які в одних відмінках парадигми відмінюються за іменниковим типом, а в інших — за прикметниковим, тобто мають синкретичну відмінкову парадигму: він — його, йому, його, ним, на ньому: хто — кого, кому, кого, ким, на кому; що нічого, нічому, ніщо.

Отже, особливості морфологічних категорій займенника полягають у тому, що займенникові морфологічні категорії мають багато спільного з відповідними категоріями іменників і прикметників. Деякі граматисти (О. Безпояско та ін.) вбачають у цьому звичайне дублювання граматичних категорій іменних частин мови. Проте це не дублювання, а вияв генетичного зв'язку іменних частин мови із займенником, морфологічні категорії якого мають специфічні риси, які є диференціальними ознаками займенників як окремого класу слів. До них належать:

1) співіснування в категоріях займенника іменникових, прикметникових і займенникових ознак, чого немає в категоріях іменника і прикметника. Наприклад, у іменника рід — незалежна категорія, у прикметника — залежна (синтаксична), а в займенника співіснують незалежний рід (хтось, він, щось), залежний (наш, наша, наше) і синкретичний, тобто займенниковий (ти, себе);
2) єдність у кожній категорії розчленованих і нерозчленованих (синкретичних) грамем: у категорії істоти/неістоти — тільки істотові грамеми (я, ти), тільки неістотові (що), синкретичні (він); у родовій категорії — грамема тільки чоловічого роду (хтось, він), грамема тільки жіночого роду (вона), грамема тільки середнього роду (щось), синкретичні (я, ти, хто, себе); у числовій категорії — грамема тільки множини (ми, ви), грамема тільки однини (я, ти), синкретичні (хто, себе);
3) симбіоз у словозмінній парадигмі відмінкових грамем іменникового, прикметникового і займенникового типів: займенник він відмінюється за прикметниковим типом; займенник я має закінчення займенникові (-є), іменникові (-і) і прикметникові (ою); займенники ми, ви мають іменникові (-ам, -ми) і займенникові закінчення (-ас).

1.3. Синтаксичні властивості займенників

За синтаксичними властивостями займенник схожий на іменні частини мови, але має й свої особливості. Займенники в реченні виконують функцію усіх членів речення:
— підмета: Він їм тугу розганяє, хоть сам. світом нудить (Т. Шевченко); Хто його не знає (Т. Шевченко); присудка: Ти хто такий?; Я твоя!;
— означення: Привітай же, моя ненько, моя Україно, моїх діток нерозумних, як свою дитину (Т. Шевченко);
— додатка: Виростав вас, доглядав вас, де ж мені вас діти (Т. Шевченко); Один він міме ними (Т. Шевченко); Думи мої, лихо мені з вами (Т. Шевченко);
— обставини: В Україну ідіть, діти, ... а я — тут загину. Там знайдете щире серце і слово ласкаве (Т. Шевченко).

У словосполученні займенники можуть бути головним і залежним компонентом: мій на віки, свій до смерті, наш назавжди; Думи мої; Чи довго їй на сім світі без милого жити? (Т. Шевченко).
Займенники здатні самостійно утворювати семантично і структурно завершені однослівні або багатослівні речення: Ти хто така?; Чого тобі?; Скільки тобі?; Я твій!; Хто?; Куди?; Що таке? та ін.

Специфічною синтаксичною функцією займенника, якої не мають іменники, прикметники, числівники, є функція сполучення підрядної частини складного речення з головною: Там, де Ятрань круто в'ється, з-під каміння б'є вода, там дівчина воду брала (Нар. творчість); Бодай нікому не знать того, що я знаю (Т. Шевченко); Перед нею лежав не той козак, якого вона бачила (І. Цюпа).

Отже, займенники в складнопідрядному реченні виконують функцію сполучних і співвідносних слів (такий — який, тоді — коли, там — де, такий — як, той — який, той — що, хто — той і под.), напр.: Джаміля була не така, якою мала бути невістка (Ч. Айтматов); Я опритомнів тоді, коли хтось міцно стиснув мою руку (Ч. Айтматов); Це був той самий шофер, який взяв мене в машину (Ч. Айтматов); Сьогодні здійснилося те, про що думала ночами (І. Цюпа).

Займенникові суфікси.
На відміну від іменників і прикметників займенники не мають розвинутої системи суфіксів. Це кореневі слова, які формувалися на базі коренів і за допомогою коренів: ніхто — корінь частки ні- і корінь -хто, якийсь — займенниковий корінь як- і займенниковий корінь -сь (одна з форм займенника себе), щось — займенникові корені що- і -сь.
До займенникових суфіксів можна віднести лише морфи -еб-, -об- у займенникових словоформах т-об-і, тобою, т-еб-е, про тебе, с-еб-е, с-об-і, про с-еб-е.
Отже, суфіксами займенник відрізняється від іменників і прикметників.

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІЇ ЗАЙМЕННИКОВИХ СЛІВ У СТРУКТУРІ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

2.1. Словосполучення як некомунікативна синтаксична одиниця

У сучасному українському мовознавстві наявні три підходи до встановлення об'єкта словосполучення. О. Мельничук виокремлює підрядні і сурядні словосполучення, причому до підрядних відносить субстантивно-вербальні, компоненти яких пов'язані предикативним зв'язком: ліс шумить, дерево впало, роки пройшли; свято, що наближається. І.Вихованець за характером синтаксичного зв'язку виділяє два типи словосполучень — підрядні і сурядні. Г. Удовиченко, Анатолій Загнітко (1954) вважають, що словосполученнями є лише такі поєднання слів, які пов'язуються підрядним прислівним синтаксичним зв'язком. Однак найобґрунтованішим є погляд І. Вихованця, який розглядає словосполучення як підпорядковану реченню синтаксичну одиницю, що вичленовується з речення; водночас воно може розглядатись і поза реченням.

Словосполучення — синтаксична конструкція, утворена з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв'язком.
Словосполучення пов'язане з іншими синтаксичними одиницями (мінімальною синтаксичною одиницею і реченням), має з ними спільні й відмінні ознаки.

Словосполучення і слово.
Обидві синтаксичні одиниці не є комунікативними одиницями і комунікативну функцію виконують лише у складі речення. І слово, і словосполучення виконують номінативну функцію, отже, позбавлені предикативності. Вони є будівельним матеріалом для речення. Відмінність між словом і словосполученням полягає в тому, що словосполучення складається як мінімум із двох повнозначних слів і є мінімальним контекстом для слова. Залежні слова в підрядних словосполученнях звужують обсяг позначуваного поняття, даючи йому точнішу назву.

Словосполучення і речення.
Ці одиниці є синтаксичними одиницями-конструкціями, компоненти яких пов'язані синтаксичним зв'язком. Обидві одиниці позначають розширений факт дійсності.

Між словосполученням і реченням існують істотні відмінності:
а) словосполучення — номінативна одиниця, речення — комунікативна, тому словосполучення входить у комунікативну систему тільки через речення;
б) словосполучення характеризується інтонацією називання, а речення — повідомлення;
в) реченням може виступати й один повнозначний компонент, а словосполучення складається як мінімум із двох;
г) у реченні реалізуються три основні типи синтаксичного зв'язку — предикативний, підрядний і сурядний, у словосполученні — підрядний і сурядний.

Однак не всі сполучення слів у реченні є синтаксичними словосполученнями. Зокрема, не є словосполученнями предикативне ядро речення (Ліс шумить, Робітники працюють, Трава зелена); аналітичні форми прикметників і дієслів (більш значущий, буду писати); синтаксично нерозкладні конструкції і фразеологізми (Кривий Ріг, Новий Буг, гарбуза дати, тримати камінь за пазухою).

Отже, синтаксичні словосполучення — це вільні словосполучення, що утворюються щоразу за новими моделями, членуються на окремі слова, які за необхідності завжди можна замінити іншими.
Синтаксичний зв'язок є найважливішим чинником у визначенні об'єкта словосполучення. З-поміж трьох підходів до його визначення (підрядні, що включають предикативні, і сурядні словосполучення; підрядні і сурядні; підрядні) у сучасному українському мовознавстві утверджується погляд, згідно з яким виділяють підрядні і сурядні словосполучення.

Підрядні словосполучення. У них реалізуються всі форми підрядного зв'язку: узгодження, керування і прилягання. У цих словосполученнях виділяють головний і залежний компоненти. Головний повнозначний компонент передбачає сполучуваність із залежним компонентом і має такі особливості:
- належність до певної частини мови;
- наявність відповідних граматичних категорій;
- морфемний склад;
- лексичну семантику.

Усе це формує лексико-граматичну характеристику слова. Дія першої властивості — належність до частини мови — завжди обов'язкова.
Щодо форм підрядного зв'язку в словосполученні існують різні підходи. Найпоширенішим є погляд, за яким виділяють три форми (способи) підрядного зв'язку: узгодження, керування і прилягання.

Узгодження — спосіб підрядного зв'язну, за якого форми залежного компонента зумовлюються граматичними формами головного слова.
Головним словом у таких словосполученнях переважно є іменник, залежним — прикметник, який, маючи несамостійні категорії роду, числа і відмінка, зумовлені іменником, завжди вживається у формах опорного слова, напр.: зелена трава, зеленої трави, зеленій траві, зелену траву, зеленою травою, зелені трави, зелених трав, зеленим травам, зеленими травами тощо. Отже, форма залежного слова визначається формою головного.

Узгодження є найбільш граматикалізованим способом підрядного прислівного зв'язку, оскільки ґрунтується на граматичній формі головного слова. Саме опорне слово своїми закінченнями зумовлює відповідні закінчення залежного.
Розрізняють повне і неповне узгодження. Повним є узгодження в роді, числі й відмінку: весняний ранок, осіння ніч, глибоке озеро. У множині відсутнє узгодження в роді, тому таке узгодження неповне: весняні ріки, осінні ночі, глибокі озера. Це ж стосується узгодження кількісних числівників з іменниками лише у відмінку: десятьма книга ми, шістьом братам.

По-різному мовознавці трактують зв'язок в іменниково-іменникових словосполученнях типу місто Рівне, гори Карпати. Дехто з них (І. Слинько, А. Загнітко) тлумачить цей зв'язок як окрему форму підрядного зв'язку — кореляцію, що виявляється в дублюванні одним іменником флексій іншого для реалізації аппозитивних відношень — відношень між прикладкою і означуваним словом, що виражаються узгодженням у відмінку.

І все ж мають рацію ті мовознавці, які розглядають, зв'язок між двома іменниками як узгодження. Причому в таких конструкціях залежний компонент узгоджується з опорним переважно лише у відмінку, тобто в словосполученнях місто Київ і місто Черкаси наявне узгодження тільки у відмінку, пор.: міста Києва, міста Черкас, місту Києву, місту Черкасам. Збіг форм числа і роду не зумовлюється опорним словом (місто Рівне, річка Стубла), тому в цих формах узгодження відсутнє.

У ролі залежного компонента можуть виступати також займенникові прикметники, дієприкметники, порядкові прикметники (числівники), означено-кількісні числівники у формах родового, давального, орудного і місцевого відмінків: моя книжка, твій зошит, виконана робота, перший учень, шести (шістьох) зошитів, шести (шістьом) зошитам, шістьма (шістьома) зошитами, у шести (шістьох) зошитах.
Зв'язок узгодження є слабким підрядним зв'язком, бо він не зумовлюється лексичним значенням головного слова, хоча й передбачається ним.

Керування — спосіб підрядного зв'язку, за якого головне слово вимагає від залежного певної відмінкової або прийменниково-відмінкової форми.
Керування в українському мовознавстві трактується переважно як зв'язок, за якого головне слово вимагає від залежного певного відмінка (Л. Булаховський, Б. Кулик, А. Медушевський, О. Мельничук, І. Вихованець та ін.). Зокрема, І. Вихованець дає таке визначення керування: «Керування — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якого опорне (головне) слово із значенням дії, процесу, стану тощо (або у широкому розумінні — із значенням власне-ознаки) вимагає залежного слова (переважно іменника) у певній відмінковій або прийменниково-відмінковій формі». Різні погляди на керування, особливо на розмежування зв'язків керування і прилягання, висловлюють русисти. На сучасне тлумачення підрядного зв'язку керування сильний вплив мають погляди О. Потебні, який зазначав: «Якщо ж доповнюване слово саме не вказує на відмінок доповнення, то про керування не може бути й мови».

Специфіка керування ґрунтується на лексико-граматичному значенні головного слова. При керуванні зв'язком справді керує комплекс лексико-граматичних властивостей слова.
Залежно від морфологічного класу опорного слова виокремлюють керування дієслівне, іменникове, прикметникове, прислівникове, числівникове.

Найбільшу групу словосполучень становлять такі, в яких опорним компонентом є дієслово. Залежними виступають відмінкові та прийменниково-відмінкові форми непрямих відмінків, напр.: купити книгу, просити допомоги, усміхатися матері, захоплюватися спортом, відірватися від землі, доїхати до Києва, вірити в справедливість, знайомитися з письменником, сумніватися в успіху, влаштуватися лаборантом.

Поширеним є зв'язок керування у словосполученнях з головним компонентом-іменником, причому значна частина таких іменників віддієслівного походження, напр.: читання книги, допомога школі, захоплення музикою, відмова від премії, привітання з ювілеєм, мільйон гривень, поло вина шляху, розмова про друзів.

Часто вживаними є прикметникові словосполучення, компоненти яких поєднуються зв'язком керування, напр.: знайомий з поетом, повний води, хворий грипом, вірний присязі, відмінний від інших, зручний для праці.
Периферійну позицію займає керування з головним компонентом-прислівником, напр.: далеко від берега, швидше за всіх, більше року, весело хлопцеві.

Кількісні числівники у формах називного і знахідного відмінків керують залежними іменниками, напр.: п'ять братів, десять книг, двадцять сім студентів. Однак числівники два, три, чотири та складені числівники, останніми компонентами яких є ці числівники, є залежними компонентами й узгоджуються з іменниками: чотири студенти, двадцять два дуби, тридцять три листівки.

За ступенем необхідності керованого слова для розкриття змісту головного переважно виділяють сильне і слабке керування. (Дехто з мовознавців диференціює їх на три різновиди: сильне, напівсильне та слабке.) При сильному керуванні наявність залежного слова зумовлюється семантикою головного. Слабке керування наявне тоді, коли зв'язок можливий, але не обов'язковий.

Найрельєфніше виявляється сильне дієслівне керування, коли головним словом виступає:
— перехідне дієслово: вчити уроки, зустрічати товариша, написати листа, купити книгу;
— префіксальне дієслово, префікс якого дублюється залежною прийменниково-відмінковою формою: доїхати до берега, написати на дошці, заглянути за двері;
— семантично недостатнє дієслово, що вимагає залежного компонента: скаржитися на здоров'я, послати за сестрою.

Крім того, головними компонентами при сильному керуванні можуть бути іменники, передусім віддієслівні, предикативні прикметники, кількісні числівники, напр.: читання газети, випуск книги, маса народу, більшість студентів, шматок хліба, здатний на подвиг, вісім працівників. Залежні компоненти при сильному керуванні виражають об'єктні відношення.

Очевидно, доцільно визначати і напівсильне керування, оскільки справді трапляються випадки різної сили зв'язку правобічної залежної форми (носія об'єктної семантики) від опорного слова. В одному словосполученні може одночасно реалізуватися сильне, напівсильне і слабке керування, пор.: привезти меблі сестрі машиною — привезти меблі (сильне), привезти сестрі (напівсильне), привезти машиною (слабке). Часто слабке керування реалізується залежним компонентом із семантикою інструмента (орудний відмінок). Це так зване подвійне керування, один компонент якого перебуває в сильному зв'язку з опорним словом, інший — у слабкому: писати листа олівцем, носити воду відром, копати колодязь трактором.

Прилягання — спосіб підрядного зв'язну, за якого головне слово не вимагає ВІД залежного певних граматичних форм.
Цей зв'язок мовознавці трактують по-різному. В українському мовознавстві спочатку його тлумачили як такий, за яким залежні члени виражались незмінними формами: прислівниками, дієприслівниками, інфінітивами. Відмінкові та прийменниково-відмінкові форми звичайно розглядалися в межах керування. Отже, не викликає заперечень зв'язок прилягання, коли з головним компонентом поєднуються незмінні форми, напр.: перебувати далеко, мрія навчатися, опинитися попереду, тихо слухаючи.

Більшість сучасних мовознавців схиляється до того, що прилягають і відмінкові форми. Автори російської академічної граматики зауважують, що «відмінкове прилягання — це приєднання до повнозначного слова (будь-якої частини мови) відмінкової (без прийменника чи з прийменником) форми імені з означальним значенням: приїхати п'ятого травня, прийти напередодні вечора, ложка з дерева, міст на Волзі, будиночок з двома віконцями, сірий у клітинку...». Справді, відмінкові форми, не зумовлюючись головним словом, прилягають до нього.

При відмінковому приляганні переважають обставинно-означальні та власне обставинні відношення, напр.: По садах вітри гасають (С. Васильченко); Як гарно колихалося перед роком наше жито, Маріє! (О. Кобилянська); Щасливий та веселий обід був у Сивашевій хаті другого дня (Б. Грінченко); Багряне сонце сутінню лісною у просвіт хмар показує кіно (Л. Костенко); Зашумить наді мною ліщина рідним співом лісів та гаїв (П. Воронько).

Сурядні словосполучення. У них однофункціональні компоненти поєднуються сурядним зв'язком за допомогою єднальних (день і ніч, веселий і жвавий, ні перший, ні другий), зіставно-протиставних (не математика, а література, малий, але кмітливий), розділових (сніг чи дощ, рано або пізно) сполучників. Компоненти сурядних словосполучень можуть поєднуватись і безсполучниково: сміятися, радіти; радість, успіх. Пор.: А дай жити, серцем жити і людей любити (Т. Шевченко); Спасибі вам, двори і явори (Л. Костенко); І за кожним тим сплеском яскравим серце кидалось, розпачем билось, завмирало в тяжкій боротьбі (Леся Українка).

Отже, у підрядних словосполученнях реалізуються усі форми підрядного зв'язку: узгодження, керування, прилягання, а компоненти сурядних словосполучень поєднуються єднальними, зіставно-протиставними та розділовими сполучниками, а також безсполучниково.

2.2. Типи синтаксичних словосполучень за будовою

У сучасному мовознавстві використовують різні терміни стосовно будови словосполучень: прості — складні, прості — ускладнені, непоширені — поширені, елементарні — неелементарні словосполучення. Найприйнятнішими є терміни «просте словосполучення» і «складне словосполучення», паралельно з якими доцільно використовувати терміни «елементарне словосполучення», «неелементарне словосполучення».

Прості словосполучення.
Переважно складаються з двох повнозначних слів, поєднаних підрядним чи сурядним зв'язком, напр.: високий будинок, виконати завдання, десять днів, зошит учня, уважно слухати, брат і сестра, сміятись і радіти. У таких словосполученнях синтаксичний зв'язок застосовується один раз.

Прості словосполучення можуть складатись із трьох і більше повнозначних слів. Вони включають синтаксично зв'язані словосполучення, що виступають одним із компонентів словосполучення: дівчина з синіми очима, людина середнього віку.
До простих належать словосполучення з компонентами-фразеологізмами, напр.: звичка пекти раки, жити душа в душу, любив тримати камінь за пазухою, а також словосполучення, поширені компонентами, що нарівні речення є складеними присудками: увечері почало дощити, тоді хотіли працювати.

Отже, основним принципом для виділення простого словосполучення є принцип його неподільності на мінімальні зразки у тому разі, коли воно складається з трьох і більше слів.

Складні словосполучення.
Утворені з трьох і більше повнозначних слів і можуть бути розкладені на кілька простих словосполучень. Найчастіше це такі поєднання:
— просте словосполучення і залежне від нього слово: густий/дубовий ліс, глибоке/синє озеро, джерельна/цілюща вода;
— головне слово і залежне від нього словосполучення: достойний/кращої долі, читати / цікаву книгу, школа/верхової їзди.

У складних словосполученнях з чотирьох і більше повнозначних слів можливі різні варіанти поєднання компонентів: високий берег гірської річки, документальний роман з історії України, достовірні свідчення про епоху Київської Русі. Поєднання компонентів сурядних словосполучень визначається характером сурядних сполучників: зіставно-протиставні та градаційні сполучники визначають межі поділу компонентів словосполучення, а єднальні й розділові стосуються здебільшого лише конкретного слова, напр.: молодий і веселий, /але відповідальний; не математика, /але фізика й хімія. Найчастіше ж вживаються сурядні словосполучення відкритої структури: і дощ, і сніг, і вітер; зелені, сині й червоні; співають, танцюють, кричать.

У складних словосполученнях нерідко поєднуються сурядні і підрядні словосполучення. При цьому базовими можуть бути як сурядні, так і підрядні конструкції, напр.: спогади дідів і батьків, стогін моря і вітру (базові підрядні словосполучення), поезії і пісні поета, роздуми і спогади вчителя (базові сурядні словосполучення).

Усі типи простих і складних словосполучень постійно реалізуються в мовленні, напр.: Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову (М. Коцюбинський); Справді, без тривоги не можна було слухати цієї молитви-плачу (С. Васильченко); Заболочене місто мороз обернув у сірий камінь (Петро Панч).

О. Мельничук поділяє словосполучення на конкретно-синтаксичні (конкретні) та абстрактно-синтаксичні (абстрактні). На абстрактно-синтаксичному рівні словосполучення розглядаються як найпростіші схеми синтаксичного зв'язку між словами, в т. ч. й при виділенні з конкретного речення, а на конкретно-синтаксичному рівні — в межах синтаксичної будови конкретних речень. Звичайно, поза синтаксичною структурою конкретного речення словосполучення доцільно розглядати у вихідних формах з опорою на початкову форму відповідної частини мови, напр.: густий ліс, високе дерево, читати книгу, червоний від хвилювання, шість днів.

Словосполучення, вичленувані з речення, є різноманітнішими з погляду своєї будови, зокрема ускладненості, ніж ті, що описуються поза синтаксичною структурою речення.
Принципових розбіжностей у наявних класифікаціях підрядних словосполучень за опорною частиною мови нема. Деякі мовознавці об'єднують в іменні словосполучення всі, в яких опорним компонентом є іменні частини мови; інші диференціюють їх на іменникові, прикметникові, числівникові, займенникові. О. Мельничук, беручи до уваги морфологічне вираження головного і залежного компонентів, установив 36 можливих варіантів простих словосполучень з урахуванням валентних можливостей шести повнозначних частин мови. При цьому охоплюються й предикативні сполуки (поєднання підмета з присудком), які більшість сучасних мовознавців виводять за межі словосполучень, оскільки вони становлять структурну основу речення.

Однак найдоцільніше виділяти типи словосполучень з огляду на морфологічну природу головного слова: іменникові (смерекова хата, батьківський поріг, високі гори, безмежний степ); прикметникові (достойний нагороди, червоний від хвилювання, усім відомий); числівникові (двадцять днів, багато людей); займенникові (хтось із нас, будь-хто із слухачів); дієслівні (намалювати на дошці, слухаючи музику, говорити посміхаючись, читати вголос), прислівникові словосполучення (далеко від батьківщини, тобі весело, гаряче в степу).
Отже, кожна повнозначна частина мови може бути головним компонентом підрядного словосполучення.

2.3. Семантико-синтаксичні відношення у словосполученні

Між компонентами словосполучення наявні певні семантико-синтаксичні відношення, які є специфічними в сурядних і підрядних словосполученнях.

Сурядні словосполучення.
Основними типами семантико-синтаксичних відношень у них є:
— єднальні (батьки і діти; луги, поля і діброви; батько, товариш, порадник);
— зіставно-протиставні (не математика, а інформатика; холодний, зате приємний; легкий, проте надійний);
— розділові (то холодно, то гаряче; чи то радісний, чи то сумний; то радіє, то сумує);
— градаційні (не лише діти, але й внуки; не тільки талановитий, але й скромний; не тільки радить, але й допомагає).
Ці відношення ґрунтуються на семантико-синтаксичних відношеннях складносурядного речення, є похідними від них.

Підрядні словосполучення.
У їх межах виділяють три типи семантико-синтаксичних відношень: атрибутивні (означальні), субстанціальні, адвербіальні.
У словосполученнях з атрибутивними відношеннями головне слово називає предмет, а залежне — ознаку даного предмета. Залежним компонентом є передусім прикметник, займенник, дієприкметник, а також іменник у непрямому відмінку, інфінітив, прислівник, напр.: дерев'яний будинок, моя книжка, виконане завдання, парк університету, мрія навчатися, футбол по-американськи.

Субстанціальні відношення в простому елементарному реченні реалізуються як об'єктні та суб'єктні. При об'єктних відношеннях головне слово є віддієслівним іменником, співвідносним з перехідним дієсловом, що вимагає знахідного відмінка: виховання дітей (виховувати дітей), оборона батьківщини (обороняти батьківщину). Об'єктні відношення виявляються і в конструкціях із залежною формою родового відмінка при перехідних дієсловах, при поєднанні дієслова з інфінітивом: просити працювати, запропонувати сісти. Ці відношення наявні також і в словосполученнях з головним словом прикметником і залежним іменником: здібний до навчання, сильний духом.

Суб’єктні відношення зумовлені лексико-граматичною природою головного слова; залежна форма позначає суб’єкт дії, діяча; ураган знищив – знищено ураганом, дощ розвіяв – розвіяно дощем.
Адвербіальні (обставинні) відношення характеризують дію чи ознаку. Це часові, просторові, цільові, при чинові та інші відношення, напр..: прийти увечері, приїхати вранці, жити в місті, подарувати на згадку, не спати від хвилювання і т. ін.
Отже, в сурядних і підрядних словосполученнях існують різні типи семантико-синтаксичних відношень.

Займенники виконують три основні функції – дейктичну (вказівну), анафоричну (зумовлену контекстом) і кванторну (кількісну).
Дейктична функція займенників не однорідна. В одних випадках вказівне значення займенникової лексеми може розкриватися з допомогою засобів позамовної дійсності, відображеної у висловлюванні.

До дидактичних належать займенники: особові (1-ша і 2-га особи однини і множини): я, ти, ми, ви; присвійні (1-ша і 2-га особа однини і множини): мій, твій, наш, ваш; вказівні: той, отой, цей, оцей, такий, отакий; локативні прислівникові: тут, отут, там, отам, туди, сюди, звідси, звідти; темпоральні прислівникові: тоді, отоді, тепер, зараз; причиновий прислівниковий тому; способу дії: так, отак; міри і ступеня: стільки, настільки.

Анафорична функція займенників. У мовленні трапляються випадки, коли вказівне значення займенника розкривається за допомогою мовних засобів висловлювання, якими є попередній контекст висловлювання (частіше) та наступний (рідше), без яких значення займенника незрозуміле. А саме висловлювання – семантично не завершене. Займенники, які розкривають свій зміст за допомогою попереднього або наступного контексту, виконують анафоричну функцію.
Частина займенників виконує кванторну функцію, тобто повідомляє про предмет, ознаку за допомогою кількісного чинника.

(Таблиця 2.1)
Функції займенників

Чіткої межі між ними провести не можна, оскільки один і той самий займенник має здатність вживатися в тексті то в одній, то в іншій функції.

ВИСНОВКИ

В курсовій роботі було розглянуто питання: “Функції займенникових слів у структурі словосполучення”.
В українській мові, як і в інших, є слова, якими узагальнено можна вказати на ті предмети та ознаки, які позначаються в мовленні іменниками, прикметниками, числівниками. Це займенники...

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білодід І. К. Мовознавча наука і школа.— Мовознавство, 1976, № 2.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2005.
3. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови. – К., 2004.
4. Глазова О.П., Дика Н.М. Рідна мова- Х. Ранок 2003- с. 271.
5. Горпинич В. О. Морфологія української мови: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВЦ “Академія”, 2004. – 336.
6. Горпинич В.О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфонологія. – К., 1999.
7. Грищенко А.П. Сучасна українська літературна мова. К., 1997- с. 222
8. Дорошенко С.І. “Вступ до мовознавства”. - “Вища школа”, 1974.
9. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. К.,1987. с. 47
10. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. К., Вища школа, 1972.
11. Івченко А.О. Тлумачний словник української мови. Х. Фоліо. 2000. с.540
12. Інтонація як мовний засіб вираження думки /За ред. А. Й. Багмута. К., Наукова думка, 1975.
13. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства К. Академія 2002 с. 367
14. Кротевич Е. В. Предложение и его признаки. Л., Изд-во Львовского ун-та, 1954.
15. Курс сучасної української літературної мови. Синтаксис. /За ред. Л. А. Булаховського. К-, Радянська школа, 1951.
16. Кучеренко І. К- Теоретичні питання граматики української мови. К., Вид-во Київського ун-ту, 1961, ч. 1, 1964, ч. 2.
17. Мельничук О. С. Розвиток структури слов'янського речення. К., Наукова думка, 1966.
18. Проскуріна С.М. Семантико – синтаксична структура оцінного висловлення // Мовознавство, 1995 № 2,3.
19. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 408 с.