Таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал, а також оформлення роботи будуть доступні після завантаження реферату (скачати реферат)

Іменники. Прикметники

Контрольна робота | реферат з української мови

ЗМІСТ

Вступ
1. Загальне значення іменника та його ознаки
2. Значення прикметника, його граматичні ознаки
Висновки
Список використаної літератури

«СКАЧАТИ_РОБОТУ»

1. Загальне значення іменника та його ознаки

Іменниками називаються слова, які виражають предметність, тобто означають предмети або зображують будь - які явища як предмети, і характеризуються певними граматичними ознаками, що оформлюють цю предметність.
Лексичне значення іменників полягає у виражені предметності. Кожний іменник, незалежно від свого конкретного значення, виражає опредмечене поняття, крім того, іменниками виражаються опредмечені ознаки, дії, абстрактні поняття, що теж мисляться як своєрідні предмети.

В іменнику об’єднуються спільним значенням предметності семантично різні слова: назви конкретних предметів, істот, явищ природи, узагальнених властивостей і ознак. На відміну від прикметників, прислівників, дієслів іменники називають ознаки і дії або стани самостійно , незалежно від тих предметів і явищ, яким ці ознаки або процеси властиві, хто є носіями їх.
Загальнокатегоріальне значення предметності в іменнику дістав вияв у граматичних категоріях і в словотворчих засобах.

Основні граматичні ознаки іменника – це наявність категорій роду, відмінка і числа. Кожний іменник належить до одного з трьох граматичних родів – чоловічого, жіночого або середнього. Не мають граматичного роду лише іменники множинної форми.
Іменники змінюються за відмінками (крім деяких слів іншомовного походження, деяких абревіатур і прізвищ) і характеризуються граматичним значенням числа (одні мають співвідносні форми числа, інші виступають лише в однині або у множині).

Категорії роду, числа і відмінка іменників відрізняються від прикметникових, займенникових і частково числівникових: в іменнику вони є визначальними, класифікуючими, а в інших іменних частинах мови повторюють граматичні значення пояснюваного іменника, отже, є синтаксично зумовленими значеннями, наприклад: мій син, мого сина, моєму синові, моїм сином.
В іменнику значення числа досить часто виражається допоміжним засобом (наголосом), а значення роду сприймається в процесі зіставлення флексій усього парадигматичного ряду та врахування семантичної віднесеності до статі в назвах істот і ще ряду ознак.

У прикметниках, в частині займенників і числівників усі три граматичні значення (роду, числа і відмінка) виражаються флексією.
Іменник як назва предмета виступає в типовій для нього синтаксичній функції підмета ( в початковій формі - називаного відмінка) або додатка ( в непрямих відмінках).

Іменник може також виконувати вторинні функції: означення, обставини іменної частини складеного присудка: Синок Омелько – невеличке хлоп’я – стояв біля матері й дивився, що вона робила (Олена Пчілка).
Значення предметності в іменнику є його всеохоплюючою ознакою, загальнокатегорійною. У межах класу всіх іменників виділяються менші категорії, що характеризуються за ознакою індивідуальне/загальне. Відповідно до цього іменники поділяються на власні і загальні назви. До власних назв належать усі індивідуальні найменування предметів (прізвища, імена по батькові, прізвиська, псевдоніми і т. інше). До загальних назв належать усі слова, що є найменуваннями однорідних предметів (наприклад: учень, хлопець).
Межі між цими категоріями слів не стійкі. Загальні назви можуть ставати власними , а власні назви переходити в загальні .
Розрізнення власних і загальних назв у граматичному плані виражається в тому, що власні назви не мають форм множини, а деякі з них, навпаки, виступають лише у формі множини.

За характером позначуваного (конкретне - абстрактне) іменники поділяються на конкретні й абстрактні назви.
Іменники з конкретним значенням виражають поняття, в яких передається все те, що людина пізнає органами чуття. Це назви предметів, явищ, людей, одиниць виміру і таке інше.

До іменників з абстрактним значенням належать назви узагальнених понять – якостей, властивостей, дій, процесів.
Категорія конкретності - абстрактності знаходить граматичне вираження. Більшість абстрактних іменників має граматичну форму числа однини і множини не утворює, деякі абстрактні іменники мають множинну форму і не утворюють однини.

Абстрактні іменники – це переважно мотивовані вторинні слова. Твірними в них виступають прикметникові і дієслівні основи. Словотвірне значення в цих іменниках виражається спеціальними суфіксами: - ість, - от (а), -анн (я), -енн (я) та інші.
Чіткого розмежування всіх іменників за ознакою конкретне/абстрактне не може бути, оскільки слова в непрямому значенні легко набувають або, навпаки, втрачають цю ознаку.

Серед іменників загальних назв з конкретним значенням виділяється група збірних назв.
Збірні іменники виражають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як одне ціле.
Категорія збірності виражається граматично: збірні іменники становлять сукупність як неподільну єдність, а тому вживаються лише у формі однини. Семантичний відтінок множинності нейтралізується граматично. Збірні іменники не можуть, за незначними винятками, означатися кількісними числівниками.

Словотвірне значення в збірних іменниках виражається відповідними суфіксами: -ств (о), - инн (я), - н (я).
На основі словотвірного (семантичного) значення збірності виникло лексико – граматичне значення сукупної множинності, і деякі іменники мають співвідносні форми граматичного числа однини і множини та форми сукупної множинності ( збірності), наприклад : дитя – діти – дитинство. Але молодь, юнь та інші збірні іменники, в яких словотвірне значення виражається суфіксом ( в даних словах – нульовим) – ці іменники не мають співвідносних форм граматичного числа.

За семантико-граматичними ознаками із збірними назвами зближуються речовинні іменники. Ці слова виділяються з-поміж конкретних назв вказівкою на однорідність складу речовинності, маси, що не піддається лічбі, а лише підлягає вимірові. Категорія речовинності також знаходить вияв у своєрідному оформленні слова за граматичним значенням числа: речовинні іменники вживаються переважно в однині, деякі з них мають форму лише множини.

Речовинні іменники однинної форми виступають у множині у випадку семантичної видозміни.
Речовинні іменники мають ще один граматичний вияв: у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду ІІ відміни, що позначають масу, речовинність, матеріал, з двох можливих флексій надається перевага флексії – У .
Об’ємний, а не кількісний вимір маси, речовинності сприймається як охоплення не цілої сукупності, а частини її. Мотивація семантична реалізується через граматичний вияв категорії речовинності у формі родового об’єкта. Відхилення у виборі флексії незначні, вони в основному пояснюються змінами семантичних відтінків слова.

Виділення одного предмета із загальної маси, сукупності знаходить свій вияв у одиничних (сингулятивних) іменниках.
Одиничні назви протиставляються своїм значенням збірним та речовинним іменникам, наприклад: дитя – дитинство.
Граматичне протиставлення кількісного вияву в одиничних іменниках виражається у формах числа.

Одиничні іменники можуть означатися числівниками: кілька дівчин.
Отже, семантико – граматичні категорії збірності, речовинності, одиничності відчленовуються від більш загальної категорії конкретності виявлення предметів не лише за своїми семантичними відтінками , а дістають своєрідне граматичне і словотворче вираження. Семантичні відтінки кількісної характеристики предмета є одними з найвиразніших ознак семантико-граматичного групування іменників. Ці ж ознаки виявляються на вищому ступені абстракції – в граматичній категорії числа.

У системі семантико-граматичних категорій іменника виділяється також категорія істот і неістот.
Групування іменників відбувається за семантичними ознаками: до категорії істот належать назви людей , а також демонічні і міфологічні назви; усі інші назви – явищ, предметів, абстрактних понять – входять у категорію неістот.

(Таблиця 1.)
Творення безсуфіксних іменників (нульова суфіксація)

2. Значення прикметника, його граматичні ознаки

Прикметник – це частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка.
Поняття якості і прикметнику може бути виражене безпосередньо (зелений овес, глибока річка, свіже молоко) або через відношення до інших предметів (морський вітер), кімнатна рослина, гречане борошно) та через відношення до особи чи істоти (Трохимів син, материна хустка, вовче око).Вступаючи в синтаксичний зв'язок з іменником, прикметник відповідає на питання про предмет: Який? Яка? Яке? Чий? Чия? Чиє? На відміну від іменників форми роду, числа і відмінка прикметників не є самостійними, вони узгоджуються з формами роду, числа і відмінка іменників. Частина прикметників може мати семантично вмотивовану категорію ступеня вияву ознаки, що знаходить граматичне вираження у формах ступенів порівняння (синій – синіший – найситніший, тонкий – тонший – найтонший).

Прикметники виступають у реченні в ролі узгодженого означення, наприклад: Перлове небо прибрало землю у сірі тони.
Приєднуючись за допомогою зв’язки до підмета, прикметник може виступати в ролі іменної частини складеного присудка, наприклад: Гори були прозорі й легкі в ці останні дні ясного гірського літа.
За своєю здатністю виражати ознаки предмета безпосередньо або через відношення його до іншого предмета чи особи прикметники поділяють на розряди: якісні, відносні і присвійні. Є також деякі проміжні групи: відносно-якісні, присвійно-відносні, присвійно-якісні.
Якісні прикметники виражають ознаки предметів безпосередньо своїм лексичним значенням: жовтий цвіт, бадьора пісня, гіркий перець, хоробрий воїн, далека путь, глухий тупіт, приємний вигляд.

Відносні прикметники позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дії.
Вираження ознаки через предмет, явище або дію чи обставину – типовий показник синтаксичних відношень: квіти з паперу, каша з молоком, екзамен при вступі (до вузу), сон уночі. Прикметник, твірною основою якого виступив іменник, що позначає предмет або узагальнену дію, виражає ознаку, логічно співвідносну з семантикою синтаксичного словосполучення: паперові квіти, молочна каша, вступний екзамен, нічний сон.

Відносні прикметники мають похідні основи і творяться переважно від іменника за допомогою закріплених за цим розрядом слів суфіксів або префіксально-суфіксальним способом чи основоскладанням.
Відносні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Багатозначні слова своїм прямим значенням можуть лишатися в розряді відносин, а на основі переносних значень створюються поступово якісні прикметники, що на сучасному етапі ще сприймаються як похідні.

Так, наприклад, назви ознак предметів за різними відношеннями типу вишневий (сік), буряковий (корінь), бузковий (кущ), малиновий (напій) можуть вживатися і як назви кольорів, що сприймаються безпосередньо: вишнева хустка, бурякова шапочка, бузковий відтінок, малинове пальто.

Присвійні прикметники виражають належність предмета певній людині або (рідше) тварині: батькова хата, Андріїв брат, Оксанин зошит, директорів наказ, лисяча голова.
Значення присвійних прикметників однотипні, всі вони виражають індивідуальну віднесеність предмета людині або тварині. Лише у випадку уособлення неживих предметів вживаються прикметники з присвійним значенням, похідні від назв неістот, наприклад: А місяців батько (його сонцем звуть) саме люльку закурив (Тичина).

Присвійні прикметники мають свої словотворчі типи і своєрідні граматичні ознаки. Твірними основами присвійних прикметників виступають лише іменникові і тільки назви істот (за рідкісними винятками у випадку уособлення неживих предметів). Присвійні прикметники творяться:
а) від назв людей за допомогою суфіксів –ів (їв), -ин (їн): Петрів, Василів, товаришів, Сергіїв, сестрин, Миколин, Маріїн;
б) від назв тварин за допомогою суфіксів –ач (ий), -яч (ий), -ин (ий), -їн (ий): курячий, орлиний, солов’їний.

(Таблиця 2.)
Творення суфіксально-префіксальних прикметників

У поодиноких прикметниках, похідних від назв тварин, виступають суфікси –ів, -ин: соловейків, зозулін. Деякі присвійні прикметники мають нульовий суфікс, наприклад: вовчий, овечий.
В українській мові виділяються проміжні групи прикметників, що поєднують присвійне і відносне значення або виступають у значенні безпосередньо виявленої зовнішньої характеристики предмета.

Присвійно-відносні прикметники творяться від назв людей,зрідка від назв тварин за допомогою суфікса –ськ. Приєднуючись до суфікса твірної прикметникової основи, суфікс –ськ- виступає частиною складного суфікса –івськ- або –инськ-, наприклад, адмірал – адміральський, козак – козацький, батько – батьківський, учень – учнівський, мати – материнський, Малишко – Малишківський.
Якісні прикметники можуть характеризувати якість предмета безвідносно до інших предметів і в порівняльних зв’язках щодо інтенсивності вияву ознаки. Для вираження ступеня вияву ознаки вживаються дві форми прикметника: вищого і найвищого ступенів порівняння.

Вищий ступінь порівняння вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів якість виражена більшою або меншою мірою, ніж у іншому (інших), наприклад: Колодязі доводилось копати на двадцять метрів і глибші.
Якщо прикметник виступає в ролі іменної частини складеного присудка, то форма вищого ступеня може виражати те, що властива предмету ознака виявлена більшою або меншою мірою в ньому самому у зіставленні за часовою перспективою, наприклад: Ольга була вища, ніж я собі уявляв. Вона була худіша, ніж я пам’ятав. Вона стала наче старша.

Форми вищого ступеня бувають прості (синтетичні) і складені (аналітичні).
Проста (синтетична) форма вищого ступеня утворюється приєднанням до кореня або до основи прикметника –ш- або –іш-, наприклад: дешевий – дешевший, молодий – молодший, розумний – розумніший, ретельний - ретельніший.
Складена (аналітична) форма вищого ступеня утворюється за допомогою додавання слів більш або менш до початкової форми: уважний – більш уважний; чуйний – більш чуйний; розкішний – менш розкішний; яскравий – менш яскравий.

Додавання слів більш-менш нейтралізує значення ступеня порівняння, і прикметникова форма вживається із значенням неповноти, часткового вираження ознаки: вдалий і більш-менш вдалий, солодкий і більш-менш солодкий.
Найвищий ступінь порівняння вказує на те, що в одному з порівнюваних предметів ознака виражена найбільшою або найменшою мірою, наприклад: І найвища, по-моєму, краса – це краса вірності (Гончар).
Найвищий ступінь порівняння також має дві форми: просту (синтетичну) і складену (аналітичну).

Проста (синтетична) форма найвищого ступеня утворюється додаванням до форми вищого ступеня префікса най- (частки за походженням): найбільший, наймолодший, найвідважніший, найглибший.
До цієї форми можуть додаватися частки що і як, виражаючи додаткові відтінки посилення ознаки, наприклад: щонайдорожчий, щонайскладніший, якнайсмачніший, якнаймиліший.

Складена (аналітична) форма найвищого ступеня утворюється від початкової форми прикметника додаванням слова найбільш або найменш: найбільш придатний, найбільш авторитетний, найменш відповідальний, найменш цікавий.
Іноді до слів найбільш, найменш додаються частки що, як, що вносить відтінок посилення: шонайбільш дошкульний, якнайменш згубний.

У сучасній українській літературній мові вживаються переважно повні прикметники, що мають в усіх формах відмінкові закінчення: добрий, добра, добре, добрі; доброго, доброї, добрих і т. д. Коротких прикметників у сучасній українській мові дуже мало, наприклад: зелен, рад, повен, винен, ясен, дрібен, славен. Коротку форму називного і знахідного відмінків мають також присвійні прикметники з суфіксами –ів (їв), -ин (їн).

Більшість прикметникових форм має стягнені флексії, що витворилися на основі злиття закінчення давнього вказівного займенника із закінченням коротких прикметників.
У поетичній мові, в народній творчості та в усному літературному мовленні вживаються також повні нестягнені форми називного відмінка однини жіночого і середнього роду, знахідного відмінка однини жіночого роду та називного й знахідного множини, наприклад: Літо краснеє минуло, сніг лежить на полі (Леся Українка); А туман, неначе ворог, закриває море і хмароньку рожевую… (Тарас Шевченко); І ти, моя єдиная, ведеш за собою літа мої молодії (Тарас Шевченко).

Повні прикметники стягненої форми змінюються за родами, числами і відмінками.
За кінцевим приголосним (твердим чи м’яким) основи прикметники поділяються на тверду і м’яку групи.
Прикметники твердої групи мають у називному відмінку однини флексії –ий, -а, -е, перед якими кінцевий приголосний основи вимовляється твердо: сонячний, довгий; сонячна, довга; сонячне, довге.
Прикметники м’якої групи в називному відмінку однини мають фонетичні варіанти –ій, -я, -є, що позначають м’якість кінцевого приголосного основи: середній, торішній; середня, торішня; середнє, торішнє.

ВИСНОВКИ

Вираження граматичних категорій через відповідні граматичні значення в кожній повнозначній частині мови дістає своєрідне вираження за допомогою граматичних засобів – флексій, афіксів, морфонологічних чергувань, що в основному закріплюються за моделями будови слів певної частини мови або мають місце лише в межах певного класу слів (чергування, наголос).

Усе це позначається на морфологічній будові слова і дістає вияв у словотворчих типах частини мови. Наприклад: два, двійко, двійка, двійня, двічі; синій, синька, синяк, синіти. Кожне з названих слів має різне граматичне оформлення, за формальними показниками і словотворчими суфіксами можна чітко визначити належність слова до певної частини мови.

Слова кожного класу мають свою систему парадигми (або її не мають). Кожна словоформа є морфологічним засобом вираження певної основної функції в реченні та додаткових синтаксичних функцій. За синтаксичними функціями частини мови поділяються на самостійні та службові. Самостійні слова виступають у реченні в типовій для кожної частини мови синтаксичній ролі, виявляють властиві їм ознаки сполучуваності і синтаксичних зв’язків.

Службові слова виступають у синтаксичних зв’язках не самостійно, а в єдності з повнозначними словами або є граматичними засобами вираження певних синтаксичних відношень.
Усі повнозначні слова є синтаксично самостійними. До службових належать прийменник, сполучники і частки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білодід І.К. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія, Київ: Наукова думка, 1973; 438 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови /Укладач і головний редактор В.Т. Бусел, Київ: Ірпінь: ВТ Перун, 2001; с.1140
3. Глазова О.П., Дика Н.М. Рідна мова, Харків: Ранок, 2003; с. 271
4. Грищенко А.П. Сучасна українська літературна мова, Київ, 1997; с. 222
5. Сучасна українська літературна мова, /За ред.. М.Я. Плющ, Київ: Вища школа, 2001; 429с.